Бібліотекар Штонда Т.О.: Діти, сьогодні ми перегорнемо сторінки нашої історії. Вона - бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ має свою власну історію. Глибоку і прозору або замулену і прикидану. Але має. Яку створив.
З нашої криниці належить вичерпати багато солоної від горя і сліз води. Бо на долю народу випало страшне випробування - голод 1932-33 років. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати сходити, земля - перевернутися від того, що було. Але цього не сталося. Ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми - єдині спадкоємці всього , що було. А був голод і забути про нього - великий гріх. Простити - теж. Усе має бути назване своїм іменем: брехня-брехнею, злочин - злочином. Прах мільйонів замучених від голоду в Україні стукає в наші серця. Таке ніколи не повинно повторитися. Це наше громадянське завдання скликати живих, небезпам’ятних до тих сіл і хуторів, до тих криниць та спільних ям, куди скидали десятками і сотнями виснажені тіла наших з вами близьких і рідних. І наскидали їх понад 8 млн.- єгипетські піраміди горя та мук на родючих чорноземах України.
Це не в біблейській діялось пустині,
не в лігвищі античного циклопа-
це діялося в першій половині
мого століття... на очах Європи,
на нашій чорноземній Україні!
Важко уявити, що тут, на Україні, в центрі Європи, на всеплодящих чорноземах шанованої світом житниці, просто поля, на шляхах, у холодних хатах і на лавицях промерзлих вокзалів, поодинці і сім’ями, вилягали роди і села. Голод забирав тих, хто за шмат хліба не доносив на брата, не виривав окраєць хліба з дитячих голодних ротів, не вмів торгувати святинею, красти, вбивати, аби вижити.
Голіздра Анна: Це було не стихійне лихо, а підготовлений голодомор. У 1933 році Сталін, говорячи про підсумки першої п'ятирічки, заявив: "Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги Радянської влади." Після цієї заяви мало хто міг висловити іншу точку зору. А становище на Україні було катастрофічне.
У той рік заніміли зозулі,
Накувавщи знедолений вік,
Наші нога розпухлі узули
В кирзяки - різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік
Без труни, загорнувши в ряднину,,,
А на ранок помер чоловік
І невтому, трудягу старого,
Без хреста повели у той бік
І кістьми забіліли дороги.
Голіздра Наталія: Протягом січня листопада 1930 року в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба. У 1931 році республіка повинна була здати стільки ж зерна, хоч посуха знищила врожай на 20%. Шляхом реквізиції було зібрано 380 млн. пудів зерна, половина - з посівного фонду. У 1932 році - 132 млн. пудів. Восени цього ж року під приводом зриву республікою хлібозаготівель в Україну виїхала надзвичайна комісія на чолі з В.Молотовим, яка перевила Україну на блокадне становище. Підрозділи військ НКВС блокували частину сіл та районів, а також кордони республіки.
Саме в цей час 7 серпня 1932 р. з’являється сумнозвісна Постанова ЦВК та РКК СРСР "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної власності". В народі він отримав назву "Закон про 5 колосків".
6 червня 1932 року була прийнята постанова партії про "чорні дошки", на які було записано 85 районів України. В цих районах конфісковувалися продовольчі і посівні фонди, припинялося постачання товарів, а на колгоспників обрушувалися репресії. Протягом одного року з лав КП(б)У виключено 100 тисяч чоловік. Вони були репресовані чи вислані.
Вірко Оксана: Історія не знає ще такого випадку, коли володарі нищили свій народ. Лише за 22 місяці штучного голоду було знищено 8 млн. українських селян. Пам'ятайте, що взимку 1932-33 р.р. Помирало в Україні 17 чоловік на хвилину, 25 тисяч щодня.
Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участь у колгоспному виробництві. А відтак не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого. За переписом 1926 р., діти віком до 14 років становили 38% сільського населення, тобто більше його третини. Дітей віком до 4 років виявилося 16% - тобто у голодний 1933 рік їм мало виповнитися по 10 років. Та не судилося...
На вулиці лежить хлопчик років десяти.
"О, вже готовий!".
А у відповідь кволий дитячий голосок:
"Ні, я ще не готовий. Я ще не вмер"
Я ще не вмер... Ще промінь в оці грає
В четвер мені пішов 10-й рік.
Хіба в такому віці помирають?
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки.
В колиску ясночолу
Я чую запах квітів. Я не вмер...
А небо стрімко падає додолу
Тримайте хтось
Хоча б за коси верб.
А житечко моє таке густе.
А мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись за те,
Та я вже цього не побачу...
Черненко Дмитро: Влітку 1931 року 180 районів не виконали план хлібозаготівлі. Через це було припинено централізоване постачання продуктів харчування для дитячих установ. Ось один з листів, що надійшов до ВУЦВКу у листопаді 1931 року:
"Просимо у вас допомоги, бо ми пропадаємо з голоду. Нам треба вчитися, а ми з голоду не можемо по світу ходити. Скоро наближаються жовтневі свята, нам треба радіти, а у нас з голоду в очах пожовкло, в шлунку болить від того сміття, яке нам дають. Ми надіємося, що радянська влада не дасть нам загинути."
Діти сподівалися на радянську владу, рідну комуністичну партію, які, власне, і спонукали до голодного животіння та масового вимирання дітей.
Левенець Віталій: Жахливим випробуванням став 1932 рік, впродовж якого масово гинули діти у містах і селах. Вони тихо помирали, не дочекавшись допомоги. Гинули без ліку і часу. У кожному з 55 тис. Сіл помирали сотні дітей, а скільки ненароджених, фізично і духовно понівечених. Селян довели до такого стану фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м’ясом інших, які зосталися.
Вона зарубала свого
дворічного хлопчика і варила,
аби прогодувати решту дітей.
Скаламутився в неї розум,
кричала тільки: "Ваня, Ваня, Ваня..."
Чуєш, Йванку!
Чуєш,кличе мама...
Одягнути чистеньку сорочку.
Білий день.
Така червона пляма.
Озовись загублений синочку!
Кличе світ
Тебе за свідка, Ваню!
Хоч одне розплющи, синку, очко...
Божевільна мама...
Біль...
Страждання...
Подивись загублений синочку.
Стративсь розум.
В ненажернім світі!
Господи ,сокира на пеньочку...
І голодні перепухлі діти.
Не вмирай, зарубаний синочку!
Голіздра Анна: На жаль, таких випадків було дуже багато. Збереглися архівні матеріали, які підтверджують масові випадки канібалізму і спогади очевидців.
Вони опубліковані на сторінках періодичної преси, вміщені у збірниках документів, художній літературі.
Існує багато описів виснажених і голодних дітей. Та найповніший з них подається у книзі Р Конквеста "Жнива скорботи"; " А селянські діти! Чи ви коли-небудь бачили газетні знімки дітей у німецьких таборах? Вони виглядали саме так: їхні голови були схожі на важкі м’ячі на тонких, як у лелек, шиях, і видно було кожну кістку їхніх рук і ніг, що виступали зі шкіри, і весь кістяк проступав зі шкіри, що виглядала як жовта марля. Дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було сімдесят років, А з початком весни вони вже зовсім не мали облич. Замість них були птахоподібні голови з клювами чи жаб’ячі голови з тонкими і довгими губами, а деякі з них нагадували риб з відкритими ротами. То не були людські обличчя." Це були радянські діти, і ті, що карали їх смертю, були радянські люди.
Голіздра Наталія: У більшості випадків діти вмирали вдома разом з родиною.
Звали її Парасков"я.
Помила дітей, натопила маковинням,
закрила лядку, і до ранку всі померли.
Спіте діти, спіте любі
І не просинайтесь!
Вже не буде мучить згуба
Забере вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте діти
Янгол Божий на порозі
Вже не буде їсти хтітись
І не будуть пухнуть нозі
Натопила маковинням,
Затулила лядку й комин
І в тумані темно-синім
Заспівала колискову.
Спи синочку, горе-паску
Засинай навіки доню.
То моя остання ласка
З материнської долоні.
Ще пограймось навперейми
В піжмурки з бідою.
Лельки!
Заховаємось од неї
У сиру земельку...
Вірко Оксана: Іноді діти гинули останніми і не мали ніякого уявлення, що їм робити. Найбільше вражають розповіді дітей. Так, семирічний хлопчик казав, що після того як його батько помер, а мати спухла так, що не могла ходити, вона веліла йому "піти та пошукати собі харчів", а іншому, 9-ти річному, мати наказала якось рятуватися, і обоє плакали, коли він лишав домівку.
Часом мати йшла з дому зі своєю уцілілою дитиною. "Жінка-селянка, одягнута у щось подібне до латаних мішків, з'явилася з бічної доріжки, - пише американський журналіст. Вона тягнула дитину років 3-4 за комірець дірявого пальта, як тягнуть важкий мішок. Вона втягнула дитину на головну вулицю. Тут вона опустила її в грязюку... Маленьке личко дитини було напухле і синє. З маленьких губ стікала піна. Руки та маленьке тільце спухли. То був якийсь клунок із частин людського тіла, кожна з яких була смертельно хвора, і все ж їх тримав разом подих життя."
Черненко Дмитро: Коли голод почав посилюватися, селяни відвозили своїх дітей до міст і залишали там у надії, що хтось пожаліє їх. Діти помирали за кілька днів...
А одне дівча підповзло і жалібно
просить: „Тьотю, відріжте мені пальчик,
я його з’їм, а то він не перекушується"
Є страсті Господні,
І страсті земні!
Чомусь їм немає кінця. ...
Дитячі ті пальчики
В тому вікні!
Не перекушується.
Левенець Віталій: Були й інші небезпеки. У Полтаві, наприклад, злочинці влаштували справжню різню для дітей, на яку врешті надибало ДПУ.
Іноді діти виживали, оскільки потрапляли у більш-менш організовані групи. Так, на Харківському тракторному заводі всі недобудовані споруди зайняли безпритульні діти. Вони ловили котів та птахів, шукали у смітті риб’ячі голови або картоплинні лушпиння, жебрачили.
Про дитячі злочинні зграї на залізничних станціях звичайно зазначають, що вони складалися з 12-14 річних і навіть з 5-6 річних. Вони займалися головним чином дрібними крадіжками.
В інших дітей доля склалася інакше - багато з них асимілювалося серед кримінального елементу, так званих "урків". На початок 1940-х років налічувалося приблизно від півмільйона до мільйона осіб. Про молодшу їхню частину, що складали хлопці-підлітки, повідомляють, що це були найжахливіші злодії.
За офіційною статистикою 75% безпритульних дітей приходили саме з села.
Голіздра Анна: У березні 1933 року на полтавському залізничному вокзалі спеціальний вагон перевели на бічну колію, і дітей, що юрмилися навколо у пошуках їжі, числом до 80, загнали до нього силою з намірами везти до колонії. їм дали сурогатної кави з підсмажених зернин і трохи хліба. Проте діти швидко померли, і їх довелося ховати неподалік. Це було настільки буденним, що ніхто не звернув на це жодної уваги.
Ще один документ, який свідчить про злочини більшовиків.
"На Кіровоградщині, у спорудах місцевого ринку, був споруджений дитячий будинок. Під час голоду він був настільки переповнений селянськими дітьми, що їх відвезли до так званого "дитячого містечка", де вони жили просто неба. Вони не мали чого їсти і померли подалі від людського ока; причиною ж було названо "слабкість нервової системи". Кам’яна огорожа оточувала їх, і звідти було чути страшні нелюдські крики. Жінки хрестилися та тікали від цього страшного місця.”
Фізичне усунення, звичайне вбивство дітей було також можливим. Коли проблема безпритульності стала завеликою для місцевих урядовців, безпритульних почали розстрілювати у великих кількостях. У 1932 році вийшло конфіденційне розпорядження стріляти у дітей, які обкрадали вагони, що проходили транзитом. Але страчували не лише за крадіжки. У Лебединському дитячому центрі 76 дітей, які заразилися сапом від неякісної конини, було розстріляно.
Отож, "небажаних" дітей позбувалися за допомогою різних засобів. Повідомлялося також, що деяких з них топили в баржах на Дніпрі. Але більшість дітей загинуло від голоду. Існують більш-менш чіткі підрахунки кількості таких жертв.
Голіздра Наталія: У 1970 - ті роки радянський демограф-дисидент М.Максудов зазначав, що "не менше трьох мільйонів дітей, народжених між 1932 і 1934 роками, вмерли від голоду". Інший радянський дослідник оцінив число померлих від голоду дітей у 2,5 млн. чоловік. Перепис 1970 року виявив 12,4 млн. осіб, народжених між 1929 і 1931 роками, які вижили, і лише 8,4 млн., народжених між 1932 і 1934 роками.
Масштаби трагедії, яка винищувала цілі покоління, змусила замислитись уряд над остаточними наслідками голодомору, особливо серед дітей. 6 травня 1933 року ЦК КГТ(б)У прийняв постанову "Про боротьбу з дитячою безпритульністю." Знову з'явилася Всеукраїнська комісія для роботи з безпритульними дітьми. Вона займалася різними справами: створювала дитпритулки в селах, влаштовувала харчування дітей у школах, стримувала в’їзд безпритульних дітей до міст, притягувала до відповідальності осіб, що не допомагали голодним дітям, вимагала кошти для працевлаштування підлітків, тощо.
Слід сказати, що заходи проти голоду, яких треба було вжити раніше, нарешті почалися впроваджуватися. У школах між дітьми розподілялися харчі - борошно, крупи та жир. Діти, які не померли до кінця травня 1933 року, залишилися жити.
Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть марево виймали з печі
І забирали прямо із горшків,
окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
усе суціль викачували з двору,-
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах...
А кажеш - не було голодомору!
Бібліотекар Штонда Т.О.: Рівень цивілізованості суспільства визначається числом збережених людських життів, а рівень дикунства і варварства - кількістю свідомо убієнних співвітчизників.
Дати оцінку цим подіям - просто, зрозуміти - неможливо, та потрібно - пам’ятати! І не допустити, щоб коли-небудь дитяча ручка просила окрайця хліба на нашій багатій Україні Бо наші нащадки цього нам не простять.
На фоні жалобної мелодії звучить "Молитва за убієнних голодом".
КАТЕРИНА МОТРИЧ
МОЛИТВА ЗА УБІЄННИХ ГОЛОДОМ
Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця» Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перепилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить. плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів.
І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони тіней, прошкують небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця... Ідуть українські Варвари - великомучениці, пригортають до грудей немовлят босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії - Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорною-пречорною мукою.
Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвеснених садах, на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи моя пам'ять, а чи душа летить у ту весну і квилить - голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічі, закликаю землю, на якій дотлівають свічі людського життя. Міньйони погаслих свічок ...
«Небо! Поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, , а у весняну пору дай!
Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів Поглянь - червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворіння, таких покосів іще не бачили ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав'я, на квіт, на пуп'янки, на... Господи! Невже і там, у Твоєму раю є Україна, яку заселяєш віднині святими душами?!
Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика сарана забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п'ятьма хлібинами нагодувати п'ять тисяч. Сотвори диво - нагодуй! Порятуй!
Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви сили небесні?»
І стояла Вона осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася Мати –Україна, на велетенському хресті розіп'ята, й вишіптувала: «Дітоньки мої! Заждіть! Ось квасок, петру-шечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте1 Куди ж ви? Як же я без вас?»
Ганно! Ганно! Блаженна Ганно! Стеряна Ганно! Дитя в казані зварила і як вовчиця рвала його зубами, і вила. Вила , вила, аж холонули далекі світи...
Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу? Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворіння світу, простіть!
Нема. Зотліли. Від'ячали ключами у небо. Лише щоночі й донині крізь мене скриплять вози, як віко домовини, і щоночі везуть їх у могильники. І щоночі чую, як оплакують ті велетенські могили лише солов'ї та зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.
І щовесни у Великодню ніч, як забуяє зело, спалахнуть цвітом сади, як зійде місяць і вистоїться у ставках та криницях вода, як вмовкне лихо, приходять з небес три жони святі: Київська Русь, козача Січ і соборна чорнобильська Україна. Розстеляють домоткані обруси уздовж Дніпра поміж трав та зілля, ставлять полив'яні миски з коливом, варениками, Кулішем, галушками, узваром, медами. Засвічують поминальні свічі. Тоді дзвонять дзвони Десятинної церкви, Михайлівського Золотоверхого монастиря, козацького Межигірського, Пирогощі і звучить сивий голос посивілої від горя землі:
«Ходи до мене, роде мій вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Мокрини, Соломії, Уласи, Палажки, Пилипи, Андрії. Василечки, Грицики, Катрусі, покірно прошу до святої вечері. Пригощайся, причащайся, роде мій скорботний! Діти — мої квіти викошені! Ключ мій журавлиний на рідній землі підстрелений! Муко моя довічна! Скорбото мов всевишня!»
І пливуть Чумацьким шляхом білі тіні з білої небесної України й сідають до поминальної вечері:
„Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? - допитується сивий голос. - Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж біпі у вас хати?" Як сіється, жнивується. чумакується. Бондарюється? Чи ж є вечорниці, реготи по хуторах і левадах? Чи ж заручини і хрестини, чи ж ра-дість є? Мабуть, це все до вас пішло, бо на земний Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Пише квітує погибель, пише регоче лихо, лише жнивує горе на чорнобильській межі.”
Роде ваш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки неперехрещені! Душі рідні перед господніми воротами не поблагословенні!
Прости, народе Божий! Прости, цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили.
І ми покарані за безпам'ятство. І до нас озвалося пихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні!
Господи! Страждання, муки і горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і навіки вічні відведи! АМІНЬ.
Використана література:
1. Бадзьо Ю. Вигублювали не просто села. /газета „Голос України”, 30 червня 1993 р. №121 (621).
2. Безотосний М. Політика голодоморів на Полтавщині/ газета „Зоря Полтавщини”, 19 листопада 2003 р. №181(20203).
3. Дяченко С. Жах. Кіноповість про голод 1933. – К. : Столиця, 1991.
4. Єрмак О. Пам'ять. Голодомор. Факти свідчать. Страшна ціна/ Зоря Полтавщини
5. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор/ Пер. з англ. К.: Либідь; 1993.
6. Кульчицький С.В. 1933: трагедія голоду. Т-во „Знання”. – Київ, 1989.
7. Марочко В. Голодомор в Україні: причини і наслідки. Діти – жертви голодомору. /газета „Освіта України”. 1993 р., Спец – підручник.
9. Нечипоренко М. Україна на „чорній дошці”. / газета „Голос України”, 20 жовтня 1992 р. №200 (4500).
10. П.М. Таланчук Проведімо уроки державомислення. /газета „Освіта України”. 1993 р., Голодомор в Україні: причини і наслідки. Діти – жертви голодомору. Спецвипуск – підручник
11. Хандрос Б. Смертні листи. – К.: Дніпро, 1993
Немає коментарів:
Дописати коментар